День 14. Німці без кіна

Це було 17 червня і цей день став для нас особливим. Зроблю невеликий анонс - ввечері ми зупинилися на березі гарного ставочка, в якому, до речі, водяться навіть п'явки. Були ми, як наші діди-партизани, оточені німцями. А як це сталося? От тепер читайте уважно!

Ранок 14 дня подорожі у нас був веселий. Перед нами степ пересікала залізна дорога. Ми проскочили перед поїздом, але передчували, що цим не закінчиться... Виявляється, рельси далі завертали і йшли паралельно дорозі і ми з водієм поїзда затіяли справжні перегони. Махали руками, а він нам давав гудок. Ми його переганяли, а потім він нас. Десь 20 хвилин ми їхали отак разом, один одному робили дорогу трошки веселішою.

Далі дорога у нас пролягала серед глухого степу і невеличких сіл, тому нічого особливо цікавого ми і не очкували. Тільки от вперше побачили в полі великого сурка або бабака. Порівняно із ховрашками вони таки величезні і не помітити їх важко.

Якщо ви таки не побачили, ми вам допоможемо:

Потім дорогою нам трапилась річка. Річки тут не так часто, але якщо вже трапляються, то дуже чисті. Вода - темно-синя і краєвид відкривається чудесний. В такій мальовничій місцині Петро вирішив попрати шкарпетки. Заїхав на берег, а там - пісок. Загрузли. На наше щастя, під мостом троє казахів у цю обідню пору попивали пиво. Навіть без прохань, виштовхали мотоцикл. Ну що ж, шкарпетки випрали, висновки про водіння в незнайомій місцевості зроблені, їдемо далі. Традиційно зупиняємося на заправці. Тут саме відбувається інкасація, нами явно зацікавилися, але, халепа, приїхало начальство, ніколи. Все одно по одному підбігають, кожному розказуємо ту саму платівку. Начальник теж підходить, демонстративно "нехотя" розпитує. Класичне питання від людей такого типу: "а зачем это тебе? Какая прибыль?" Чесно, навіть не знаю, що на це відповідати. В таких випадках ми кажемо, що ми журналісти і знамємо фільм про Казахстан. Вираз обличчя у співрозмовника міняється, а в голові, мабуть: "ааа, да, по работе - тогда можно". В Росії це питання мало таке формулювання: "А кто ж огород копать будет?!" Але начальство поїхало, а на заправці ожиливились: почали їсти кавун із Таджикистану і нас пригостили.

Ми гарно подякували і поїхали далі. Оскільки прокинулись ми рано, а опівдні спекотно, вирішили не смажитись, а зупинитись, щоб Петро трошки поспав. На Казахстанських трасах дуже багато таких з'їздів з дороги - місць для відпочинку, тож ми і зупинилися. І тільки Петро почав дрімати...

Тільки я прилаштувалась в тінь і почала писати щоденник...

...як приїхала якась вантажівка, і явно підкочувалась конкретно до нас. Я спочатку невдоволено подумала: о, якийсь аж надто "цікавий" далекобійник. Приглядаюсь - а машина то непроста, кузов весь розписаний фломастером! Це явно мандрівник, і з кабіни на мене дивляться явно нетутешні очі. Такий міцної статури мужчина із широкою посмішкою сказав мені "Hello!" І я зрозуміла, що зустріч ця невипадкова і буде дуже цікавою.

Ми почали знайомитись, Петро звісно, моментально прокинувся. Нашими новими друзями виявилось подружжя із Німеччини - Генрі і Катрін, які купили оцю машину, залишили роботу, продали бізнес - і поїхали у подорож, сподіваються, що навколосвітню. Генрі розповів, що дві години назад вони заїхали на заправку (на якій ми були раніше), де працівники нас "здали". І німці загорілись ідеєю - нас якнайшвидше наздогнати. І коли побачили нас - тішились і обіймали, ніби старих знайомих. Ну чоловіки одразу почали говорити про техніку (ну як говорити, Петро ж лише слов'янськими мовами, а Генрі - німецькою і трохи англійською).

А я одразу попросилася в кузов. Друзяки, там ціла квартира! Є усе необхідне - ліжко, стіл, полиця із книжками, газова плита, умивальник, душ, навіть туалет! При вході - знак. Я вже хотіла чоботи знімати, а Катрін каже: "ні-ні, це для поліції". Вони вже так втомились від цікавості поліції, які користуючись владою, нагло заходили всередину. Коли ж бачать цей знак - лінуються роззуватись і вже не заходять.

Я розпитувала Катрін про маршрут, про країни, які вони вже проїхали, про побут у їхній машині. 

В їхній машині, звісно, місця значно більше, тож є УСЕ! Сотні баночок із спеціями, усякий-різний посуд, і навіть отакі речі для розваг.

Ну а чоловіки тим часом говорили про техніку, Петро з цікавості аж під машину заліз. 

А вантажівка їхня - німецька IFA. Колись майже така ж була у мого батька. Тільки у машині тата кабіна була більша і мала ще "койку". Пам'ятаю, як ми з братом сиділи позаду і для нас та кабіна були цілим домом. Я вмить згадала дитинство і прикипіла душею до наших німців.

А Петро теж вмить знайшов спільну мову із Генрі. Катрін запропонувала їхати сьогодні разом і ввечері поспілкуватися за пивом, за вечерею. Хто ж би від такого відмовлявся? :)
Ще один знак, що зустріч наша була не випадкова - ми вручили Генрі і Катрін синьо-жовті стрічки і вони їм просто неймовірно зраділи. Виявляється, в кожній країні вони купляли прапорець. Україну вони вже проїхали, але нашого стягу чомусь не знайшли. Ось так український прапор наздогнав їх в Казахстані.

Ми поїхали до найближчого поселення із магазином і там Генрі помітив, що у них капає солярка. Кажуть, вилилось уже 20 літрів! Мама мія, треба бігом ремонтувати. Ми стали свідками такої злагодженої роботи Генрі і Катрін! Ми й хотіли допомогти, але не було потреби!

Поломка виявилась моментально, Генрі зкомандував перелік інструментів, які йому потрібні, Катрін їх миттєво знайшла і процес ремонту пішов як по маслу.

А мою увагу тим часом привернули коні. Ціле стадо паслося само по собі у цьому селі, а оскільки було близько до півдня і сонце смалило нестрепно, навіть коні ховалися у закинутій будівлі. Там же було і ціле стадо баранів.

А ремонт тривав...

І звісно, ми привернули увагу місцевого населення. Якийсь хлопчик гонорово підійшов і на айфон фотографував наш сайт. Поруч пасуться коні, а тут хлопчик з айфоном... Як пізніше з'ясувалося, він - син власників місцевої пекарні і магазину, років йому з вигляду 13-14, і він по місту ганяє на ниві шевроле.

Ми почекали, поки Генрі відремонтував Іфу...

...і поїхали до магазину, де нас окупували знову місцеві дітлахи.

Ми їхали далі. Дорога ставала гіршою, а потім почались ділянки, які будувалися. А об'їзд - грунтовка. Ух, відчули ми себе просто як на Париж-Дакарі. Ми несемося по грунтовці, а позаду - отака туристична вантажівка, які після себе залишаємо просто хмару пилюки! Потім вирішили поексперементувати. Ми з Катрін помінялися місцями: я трошки проїхалась із Генрі і спостерігала збоку, як із Катрін на борту Петро стрибає по ямах. В кабіні Іфи - просто казково. Звісно, комфортно, багато місця, на дорогу дивишся звисока, а на ямах не трясе, а так гонорово погойдує. Таке враження, ніби їдеш верхи на величезному слоні, а люди внизу маленькі-маленькі. Слон поважний, лінивий, повільно переступає з ноги на ногу, а тебе гойдає, наче на хвилях. Не встигла я й розслабитися, як повз нас пролетів ще один туристичний мотоцикл. Метро махав руками - і мотоцикліст таки зупинився.

Ним виявився німець... чесно кажучи, точно і не згадаю, як його звати. Оскільки з нами він майже не спілкувався. Він зустрів земляків і не втрачав можливості поговорити на рідній мові. Звісно, розуміємо, але Генрі і Катрін ми теж втратили, адже німецької не знаємо.

Вони спілкувалися про щось, незрозуміле нам.

Петро, який звик до надмірної уваги до свого мотоцикла, аж трохи образився - що це на нього увагу не звертають? Тож не втрачав вільної хвилини і зайнявся техоглядом мотоцикла.

Аж нарешті звернули увагу і на нас.

Виявилось, що німець на БМВ їде до Монголії вчетверте, чи навіть вп'яте. Тож обіцяв гарних порад. Вирішили, що на нічліг станемо усі разом. 

Впринципі, ми збирались за той день проїхати значно більше, ну але вирішили підлаштуватись під нових знайомих і зупинились ми через кількадесят кілометрів на березі ставка. До речі, усі разом в дорозі ми були якихось півгодини, але за цей час ми з Петром зрозуміли: їхати в отакому каравані - це явно не для нас. Ну занадто часто треба йти на непотрібні компроміси, занадто часто зупинятися. Ми вдвох на Дніпрі - це ідеальна команда для нас. Усе вирішуємо на ходу, самі собі голова. Звісно, у великій компанії веселіше. Але чим більше одиниць транспорту - тим більше поломок, чим більше людей - тим більше думок. Словом, якщо і їхати з попутчиками, то це повинні бути "в доску" свої люди.

Так от, я щось відхилилась. Ми зупинились на безері ставочку, у дуже мальовничому місці.

Кожен собі облаштовувався, на ходу спілкувалися, обмінювалися враженнями. Я запропонувала приготувати борщ, а Генрі сказав, що з нього барбекю і розповів цікаву історію. Десь у Казахстані вони зупинились на березі річки і почали рибалити. Чомусь нічого у них не клювало, але здобич таки свою вони зловили. Якийсь місцеви й чоловік помітив їх, підійшов і сказав, що хоче зробити подарунок: прямо на їх очах зарізав вівцю і всю тушу вручив. Вони віднікувались, адже холодильник у них маленький, а 40 кг м'яса на двох - це ж на скільки вистачить. Чоловік нічого не слухав... Тож тепер у Генрі і Катрін на кожну вечерю - дуже пристойний стейк. Баранячий шашлик очікував і нас. А поки ми розмовляли, пили пиво.

Петро намагався писати технічний пост.

Пиво пили тутешніх країв. Непогане.

Петро подарував Катрін браслетик із бісеру від Баобабів. А вона не забарилась із подарунком у відповідь. Сіла і почала плести феньки для нас.

А я тим часом таки взялася за борщ. В оцих усіх ящичках справа - усе необхідне для кухні. Посуд, продукти, приправи, спеції. Усе-усе! Я навіть не знала, що би таке запитати, чого у них нема.

Прямо над плитою - карта. Маршруту немає намальованого, він у Генрі і Катрін в голові, приблизний, а на карті прокладають по факту, уже пройдені дороги.

Це спальне місце, бібліотека.

Катрін заглядала до мене, дивилась, чи всього вистачає.

А борщик варився.

Тим часом Генрі взявся за барбекю.

Взагалі стоянка наша, мабуть, вперше виглядала так цивілізовано, по-європейськи.

Все-таки німці - вони і в Казахстані залишаються собою. Якщо ми постійно намагаємось вжитись в шкіру місцевих мешканців, стати на їх місце, наші нові друзі живуть у своєму будиночку на колесах і за цими дверима у них своя Німеччина. У Катрін знайшлася навіть пляшечка шампанського і пила вона його лише із бокалу.

Словом, вечеря була дуже затишна, цікава. 

Генрі - кулінарний майстер. Пригощав нас домашньою гірчицею, власноруч сушеним м'ясом. Ми теж пригостили своїм. Смак - зовсім різний, ну як і способи приготування.

Вечір був дуже цікавим, ми і не помітили, як сонце сіло і навколо стемніло.

А вранці прокинулись дуже бадьорими. Петро вирішив випрати наші футболки. А я вішала сушити.

Сильний вітер футболки здував, я вішала їх знову...

А німці із того дійства просто реготали. Але потихеньку теж збиралися.

На Іфі ми залишили і свій підпис, свою наклейку.

І знову дивувались, що на вантажівці були підписи навіть від міліції.

Генрі сів у кабіну - і ми сказали один одному "до зустрічі".

Ми поїхали далі, трохи сумуючи, що так мало провели часу із Генрі та Катрін, та щасливі, що знову належимо лише самі собі. Доїхали до заправки у містечку Целіннік. До речі, в цьому регіоні, на півночі Казахстану почали все частіше траплятися отакі містечка із російськими назвами. На заправці ми стали фурором. Усі підходили знайомитись, просили сфотографуватися. Усім дуже хотілось проявити гостинність, щедрість, на тій же заправці щось купували і дарували нам.

Ну таки переважно алкоголь :)

Раз зайшла мова про наркотичні речовини, ми вирішили перевірити нашу "траву". Це, пригадуєте, Ігор із Тростянки, у якого ми ночували, дав нам на дорогу багато листя м'яти, смородини. В сушеному вигляді воно виглядає так доволі двузначно, але ми її навіть через кордон провезли.

Їдемо далі, дорогою трапляються все цікавіші русифіковані поселення. 

При будь-якій нагоді я дивлюся в атлас, адже сьогодні дуже хочеться встигнути до Костанаю. Там ми, можливо, зможемо зупинитися у Сергія - чоловіка, якого ми знайшли через couchsurfing. Тож знову буде нове цікаве знайомство, захоплюючі історії, нічліг в місті і можливість його детально оглянути.

Але спершу треба дістатись до інтернету і зв'язатись із Сергієм, тому видивляємось найближче біль-менш велике місто, де міг би працювати інтернет.

 Але це - вже інша історія, про неї наступного разу.

P.S. Якщо вас зацікавила історія Генрі і Катрін, від їх імені запрошуємо вас на їхній сайт - www.nurnochweghier.de