(ЮЛЯ - нотатки із паперового щоденника)
8 червня 2013 року.
Ми на митниці. Уже півтори години. Знудилась настільки, що
пишу щоденник! Навіть тут нас впізнають. Це, звісно, абсолютно не допомагає у
проходженні митниці, але приємно:). Підслуховую чужі проблеми. Власник фури відправив водія з машиною і товаром без
усіх потрібних документів. Дядечко з печаткою грозиться адміністративним
протоколом і конфіскацією товару. Вєсєлуха! А що, класно на митниці працювати,
кожен день нові люди, деколи якісь цікаві туристи, як ми.
Дивно, що тут нема
«золушек з начосом». Так я називаю дамочок, які працюють в придорожніх кафе на
великих трасах. В кожному (!) кафе є «золушка з начосом». Це така собі дуже
причепурена місцева красуня ЗАВЖДИ із яскравим «вечірнім» (ну якщо це в селі
можна так назвати) макіяжем, обов’язково з бльосточками, обов’язково з
перламутром. У них може бути такий ще совєцький фартушок і очіпок на голові,
яких вже років 30 ніде не побачиш. Я сама тільки в фільмах таке бачила. Але це опціонально. А обов’язково – начос! Зачіска,
яка викладувалась явно годинами, волосинка до волосинки і тонни лаку! Звісно з
бльостками. Усім своїм виглядом і поведінкою дама із начосом каже: «я золушка і
я хочу, щоб мене звідси забрав принц». Вона така хохотушка, щебече із
покупцями, все про всіх знає. Але така тільки із місцевими. При спілкуванні з
проїжджими і явно цікавими людьми золушка з начосом раптом включає «пелену
таємничості». Вона наче і щебече з тобою, але вже з таким блиском в очах і
такою ноткою в інтонаціях, що попри її слова розумієш: «бачиш, яка я класна?!
Забери мене з собою, ще й не таке побачиш. Ти ж розумієш що ця глуш не для
мене, я створена для високого почуття».
Шкода, ще жодного разу не довелося
таких красунь зазняти. Але я впевнена, що в Росії вони такі самі , тож нагода
ще буде. А чому я впевнена? А тому, що полушки з начосом красуються тут навіть
на банках Жигулівського пива!
До речі, наше перше російське святкове пиво:)
Звісно вона тут трохи гламурніша, ніж насправді.
Ну звісно, на етикетці ж, пива ж, Жигулівського ж!
Але я говорила про митницю. Так от, дивно, що на митниці
немає золушек з начосом. І дивно що пройшло у нас все легко. Не питали нас ані
про сало ані про алкоголь Не глянули навіть на гітару, хоча під неї запросто
можна було б якийсь кулемет замаскувати. Тільки от всі мотоциклісти розказують,
що на двох колесах – без черги. Як це
могло б виглядати, я щось не можу собі уявити. Трохи довго все відбувалось, але
просто і невимушено. Спочатку дійсно був навіть трохи мандраж, чи таки нічого
не забули, було усвідомлення того, що
ось, ми покидаємо територію України. А потім ті всі формальності, бланки…. І
воно і забулося все. Якби не штами в паспорті (перший!), то й не подумала б, що
я в іншій країні.
Так я пила чай зранку на балконі у Харкові.
А так п'ю каву на заправці у Бєлгородській області.
Перше фото на території Росії.
А тут була наша перша ночівля в Росії. Хіба щось змінилося? :)
Ландшафти поки особливо не змінилися. І люди ніби такі самі. Тільки от російською красивіше говорять.
До речі, ми з Петром подумали, що ми
повинні презентувати українців як інтелігентних і розумних людей. Тому із
місцевим населенням будемо говорити російською (чистою, наскільки нам це
вдаватиметься), а між собою (і так, щоб усі співрозмовники чули) – українською.
Так ми і широту кругозору продемонструємо і дамо росіянам можливість оцінити
чисту українську мову. Не той суржик чи діалект, яким розмовляють заробітчани,
і не той говір, яким послуговуються українці, що переїхали сюди і самі вже мови
давним-давно не чули. А літературною українською мовою.
Цікаво, як
реагуватимуть!?
