понеділок, 10 червня 2013 р.

Дорога на Воронєж

(ЮЛЯ - нотатки із паперового щоденника)

9 червня
Ночували ми у лісопосадці за селом через 40 км після Бєлгорода. Були дуже змучені, тому дозволили собі поспати. Виїхали пізно, десь о 13:30 за місцевим часом. Ги, «за місцевим часом». Починаються зміни часових поясів і поки що нам це не на руку. А я, здається, загубила свій годинник. Сумно, я його ношу уже 10-ий рік. Із втрат, до речі, ще поломка об’єктива нашого малого фотоапарата. Тепер на нього можна знімати тільки ось такі красиві кадри:


 Хто не впізнав, це - Петро!


Тому тепер відео знімаємо тільки на гоу-прошку. Треба намутити десь мікрофон, бо штатний мікрофон дає багато шуму, а витягувати щоразу мікрофон із шолома - не надто хороша ідея. Дуже хочеться потрапити в місто і залишитись у когось наніч у Воронежі і вирішити усі справи, адже ми досі не налаштували собі мобільний зв'язок. Лайф запропонував роумінг – 18 грн/хв – нічого собі.

А ще я постійно сплю у колясці :). Чи виспалась, чи ні, сиджу, починаю про щось думати і плавно відрубуюсь. Прокидаюсь, коли Петро гальмує, повертає, ну або будить мене :). Не те, щоб зараз я щось пропускала цікавого в дорозі… але все одно, звичка погана. Хоча, думаю, в Монголії я дуже скучатиму за можливістю поспати в дорозі :).

Про перетин кордону й типаж дівчат у глубинках

(ЮЛЯ - нотатки із паперового щоденника)

8 червня 2013 року.
Ми на митниці. Уже півтори години. Знудилась настільки, що пишу щоденник! Навіть тут нас впізнають. Це, звісно, абсолютно не допомагає у проходженні митниці, але приємно:). Підслуховую чужі проблеми. Власник фури відправив водія з машиною і товаром без усіх потрібних документів. Дядечко з печаткою грозиться адміністративним протоколом і конфіскацією товару. Вєсєлуха! А що, класно на митниці працювати, кожен день нові люди, деколи якісь цікаві туристи, як ми.

Дивно, що тут нема «золушек з начосом». Так я називаю дамочок, які працюють в придорожніх кафе на великих трасах. В кожному (!) кафе є «золушка з начосом». Це така собі дуже причепурена місцева красуня ЗАВЖДИ із яскравим «вечірнім» (ну якщо це в селі можна так назвати) макіяжем, обов’язково з бльосточками, обов’язково з перламутром. У них може бути такий ще совєцький фартушок і очіпок на голові, яких вже років 30 ніде не побачиш. Я сама тільки в фільмах таке бачила. Але це опціонально. А обов’язково – начос! Зачіска, яка викладувалась явно годинами, волосинка до волосинки і тонни лаку! Звісно з бльостками. Усім своїм виглядом і поведінкою дама із начосом каже: «я золушка і я хочу, щоб мене звідси забрав принц». Вона така хохотушка, щебече із покупцями, все про всіх знає. Але така тільки із місцевими. При спілкуванні з проїжджими і явно цікавими людьми золушка з начосом раптом включає «пелену таємничості». Вона наче і щебече з тобою, але вже з таким блиском в очах і такою ноткою в інтонаціях, що попри її слова розумієш: «бачиш, яка я класна?! Забери мене з собою, ще й не таке побачиш. Ти ж розумієш що ця глуш не для мене, я створена для високого почуття».

Шкода, ще жодного разу не довелося таких красунь зазняти. Але я впевнена, що в Росії вони такі самі , тож нагода ще буде. А чому я впевнена? А тому, що полушки з начосом красуються тут навіть на банках Жигулівського пива! 

До речі, наше перше російське святкове пиво:)

Звісно вона тут трохи гламурніша, ніж насправді. Ну звісно, на етикетці ж, пива ж, Жигулівського ж!

Але я говорила про митницю. Так от, дивно, що на митниці немає золушек з начосом. І дивно що пройшло у нас все легко. Не питали нас ані про сало ані про алкоголь Не глянули навіть на гітару, хоча під неї запросто можна було б якийсь кулемет замаскувати. Тільки от всі мотоциклісти розказують, що на двох колесах – без черги.  Як це могло б виглядати, я щось не можу собі уявити. Трохи довго все відбувалось, але просто і невимушено. Спочатку дійсно був навіть трохи мандраж, чи таки нічого не забули, було усвідомлення  того, що ось, ми покидаємо територію України. А потім ті всі формальності, бланки…. І воно і забулося все. Якби не штами в паспорті (перший!), то й не подумала б, що я в іншій країні. 


Так я пила чай зранку на балконі у Харкові.


А так п'ю каву на заправці у Бєлгородській області.


 Перше фото на території Росії.



А тут була наша перша ночівля в Росії. Хіба щось змінилося? :)

Ландшафти поки особливо не змінилися. І люди ніби такі самі. Тільки от російською красивіше говорять.

До речі, ми з Петром подумали, що ми повинні презентувати українців як інтелігентних і розумних людей. Тому із місцевим населенням будемо говорити російською (чистою, наскільки нам це вдаватиметься), а між собою (і так, щоб усі співрозмовники чули) – українською. Так ми і широту кругозору продемонструємо і дамо росіянам можливість оцінити чисту українську мову. Не той суржик чи діалект, яким розмовляють заробітчани, і не той говір, яким послуговуються українці, що переїхали сюди і самі вже мови давним-давно не чули. А літературною українською мовою. 

Цікаво, як реагуватимуть!?