вівторок, 2 липня 2013 р.

День 16. Костанай. Ми - у вирі загадок історії

(ЮЛЯ)

19 червня. Розпрощавшись із нашими новими друзями у місті Рудному ми направились на Костанай. Всього 50 кілометрів - весь шлях на сьогодні, тому що ми хочемо якомога більше погуляти по Костанаю, подивитися, як живуть казахи у містечках, приблизно розміром з Івано-Франківськ.
Нам дуже пощастило, що завдяки couchsurfing-у ми знайшли Сергія, який погодився приютити нас у себе. У нього великий приватний дім, ми залишили мотоцикл і Сергій, як справжній господар міста на своїй машині повіз нас показати місто. На чому одразу хочеться наголосити, в Костанаї, як і багатьох містах Казахстану, дуже мало дерев. Якщо вони і є, то усі штучно насаджені, молоді, невисокі. І невеличкі скверики, площі із лавочками зазвичай оточені одинокими деревцями і зазвичай мають великі клумби із квітами. Тому у такому пустинному місті здаються справжніми оазами. І тим більше починаєш цінувати кожну оцю рослинку, бо розумієш, що за нею - величезна праця людей: виростити у таких масштабах таку милуючу око красу в місцях, де нічого не хоче рости. Символічно перша наша зупинка - біля пам'ятника людям, що розробляли целіну. Монумент просто грандіозний за масштабами.
 

Ми ще не знаємо, чи справді у Челябінську такі суворі мужчини, але на власні очі бачили костанайський суворих жінок :).


День 15. Рудний, дім Сергія і справжня смакота

(ЮЛЯ)

Як ви пригадуєте, в цей день ми на всіх вітрилах поспішали в Костанай. Але ми ще не були певні, що маємо там нічліг, тому коли побачили на горизонті містечко Рудний, заїхали у його центр, щоб потрапити до інтернету. Я чудом знайшла якусь інтернет-столову (саме так:)) і шукала контакти нашого хостера із каучсьорфінгу, а тим часом навколо Петра, як завжди, збирались люди. Коли я повернулась, наші плани змінилися кардинально. Виявляється, поки Петро розмовляв із якимись місцевими парубками, поруч на дорогій іномарці зупинився чоловік і почав розпитувати, хто ми. Сказав: а у нас компанія мотоциклістів-ендуристів, залишайтеся у нас в гаражі, поспілкуємося. Навіщо ж відмовлятися, звісно, цікаво. Наш новий друг Сергій поїхав відвезти свою маленьку дочку додому, а через кілька хвилин повернувся і провів нас до гаражу, тобто СТО, де більшість його товаришів мотоциклістів-ендуристів власне і працюють. Ох, як же радушно нас прийняли! 
І перш за все дякуємо директору СТО - дяді Ігору - за те, що дозволив залишити під дахом наш мотоцикл і взагалі попри заклопотанність своїм кондиціонером провів із нами час. 


А ми ж з дороги і видихнути не встигли, як на столі вже було пиво, рибка і поруч готувався шашлик. Говорили про мотоцикли, дороги, подорожі, поломки, розваги... усе це в перемішку із ревом двигунів і запахом солідолу та бензину - словом, як зазвичай відбувається у наших франківських гаражах. Як же ми за цим усім скучили!