середа, 10 липня 2013 р.

Дні 32-37. Південь і схід Казахстану

(ЮЛЯ)

4 липня, 32 день подорожі – ми покидаємо Алма-Ати. Сумно прощатися із друзями, все-таки спілкування вживу ніякими скайпами не заміниш, тож вмовляємо, дуже просимо, Аніса, Матвєй, Діма, Рома, і всі-всі-всі, приїжджайте до нас в гості!
Але що робити, їхати треба далі. Ми вже націлились якомога швидше виїхати із міста (нагадаю, дорожніх рух тут шалений, їздити по місту – не з дуже приємних задоволень), але ми націлились, а доля з нами розпоряджається по-іншому. Назустріч їде колясочник! Загружений по саме не хочу, як же тут не зупинитися поспілкуватися. 


А виявляється, що це ще й італієць! Він років 5 жив у Китаї і захотів нарештіі повернутися на Батьківщину. Купив китайський мотоцикл (аналог Уралу, але з вигляду – дуже сумнівної якості) – і через усі «стани» (Казахстан, Таджикистан, Узбекистан і т.д.) їде до себе додому.









Петро, звісно, не міг очей відірвати від китайського чуда техніки, і не дарма – помітив тріщину у кришці циліндра. Рікардо російської не знає, а механік – англійської. Я механіку пояснила, яка проблема, але чесно кажучи, голос його мені не сподобався, боюсь я, що вони італійцю там наремонтували… 



Але Рікардо налаштований цілком оптимістично, то ж із спокійним серцем рушаємо далі. 



Біля першого-ліпшого СТО ми зупиняємось. 


Ще в Алма-Аті Петро помітив тріщину на кріпленні запаски, то ж хотілось полагодити це якнайшвидше. Місцевий зварщик зробив все за вищим класом.




Кінцева точка на сьогодні – Чаринський каньйон і ще задовго до місця прибуття ландшафт нам підказує – він вже поруч! 


Добре, що підказує, бо на карті визначити потрібну точку було важко, а з вказівниками на дорозі в цій стороні справжня біда. Ледь помітний знак, який вказує на ще непомітнішу ґрунтовку. Невже це воно? Хоч я і не дуже люблю цивілізацію в природних місцях, я думала, що дорога до такого відомого туристичного місця буде кращою. Все-таки перепитуємо у подорожніх, чи вірний наш напрямок – і звертаємо на ґрунтовку. А тут – привіт, Монголія! – славнозвісна «гребьонка» - ґрунтовка пішла дрібненькими хвильками, від яких вібрація по мотоциклу – ніби скочуєшся вниз по пральній дошці. Фото нема, але гребьонка - це саме те, що треба один раз відчути, а не тисячу разів почути-побачити...


Словом, на дорогу цивілізація не поширилась, а от пропускний пункт – як положено, і плата за вхід, як в Європі.


Але про це пізніше. Бо ми приїхали на Чаринський каньйон, те, про що ми лише говорили цілий рік! Каньйон настільки красивий, що я й не могла очікувати. Звичайно, я бачила фото раніше, але жодне зображення, навіть 3D не зможе дати те відчуття, що накриває тебе, коли стоїш на краю каньйону.


Був дуже сильний вітер, мене буквально здувало, доводилось постійно триматись за Петра або мотоцикл. Година була пізня, вирішили заночувати прямо тут. Тим більше, що захід сонця на каньйоні обіцяв бути вражаючим.


А наступного ранку нас біла нива, що проїжджала повз. Це були працівники Чаринського заповідника. Здерли з нас 1262 тенге за перебування на території. Не знаю, чи це за прейскурантом, але квитанцію виписали. Ще вчора Петро хотів зїхати мотоциклом вниз, до ріки, але побачив, що спуск занадто стрімкий. Я думаю, що для наших франківських мотоендуристів і вело-дх-шників (Eleks-DH-team, привіт!) – саме то, але Дніпро нагору вже точно не виїхав би.


Ну що ж, залишаємо моцик на горі (охоронці казали, що це безпечно, крадіжок тут не траплялось), а самі за порадою тих же охоронців попри оглядовий майданчик спускаємось вниз. Стежка виявилась напів - прохідною, напів - руслом потічків, а частково заваленою величезними брилами. Вкінці-кінців вона завершилась обривом. Так дивишся: навколо піски, скелі, а внизу, вдалині – ріка, справжній оазис серед пустелі із травою і деревами. Ти тут печешся під сонцем без води, а там - бурхлива ріка, а перед тобою – обрив, і якихось метрів десять вниз – і ось вона, цивілозвана доріжка. Франківські скелелази також були б раді такому дарунку долі. Але ми звичайні туристи, то ж знайшли більш-менш пристойних обхід.



Внизу – просто краса. Бурхлива річка, дуже чиста. Річка, та ще й з швидкою течією – для Казахстану це щось унікальне. Принаймні нам трапилось вперше.




Трошки відпочили, набрали води прямо з ріки, бо у нас вона вже закінчилась, і пішли назад. Милувалися кожним метром шляху, пейзажі тут просто неймовірні.




Милувались і дивились навколо, а треба було під ноги! І оком не змигнули, як на нас напала небезпечна чаринська змія. Не переживайте, ми обійшлися малою кровю. Фото, на жаль, немає, бо чесно кажучи, було не до фото. А відео – буде в наступних постах, тож слідкуйте.






А на тему «в світі тварин» пропонуємо вам цю світлину – тушканчик несе додому свою здобич. Знайшли тушканчика?





Поки ми робили фото на пам'ять повз проїжджали місцеві туристи із дууууже цікавими дітлахами!


Петро заодно розпитав про подальшу дорогу. Нам порадили не повертатись до Алма-Ати, а поїхати в об'їзд, іншою дорогою. Так і зробили.


І не пожалкували, бо дорогою траплялися дуже цікаві речі. Наприклад, ось такі автобусні зупинки.



А ще трапилась нам ріка "Чаринчик" (мабуть, притока Чарина) із міні-каньйоном. Така смішна штука, висотою з пів-метра, але каньйон! Із обвалами, зсувами... Отака собі річечка з амбіціями :). 
Прислухались до мотоцикла - знайомий стук. Цього разу розкрутились гайки в передніх амортизаторах. Зупинились на заправці підкрутити - нас як завжди обступили місцеві. Скільки пре, скільки жре, скільки важить? А не знаємо, скільки важить - ну то зважте! Дійсно, заїхали на пункт прийому металу, попросились зважитись. Отже, далі - статистика, цифри:
Цілком завантажений мотоцикл, разом з нами - 640 кг!
Без нас - 500 кг!
По паспорту маса мотоцикла - 330 кг, тобто нав'ючили ми на нього не так вже й багато - 170 кг!
Але разом з нами - вийшов навіть невеликий перегруз (дозволена загрузка - 260 кг).

Поважились ми і поїхали далі ставати на нічліг. Заїжджаємо на степ - а перед нами проскакує знову та невідома тваринка! Розміром із зайця, але я чітко бачила, що ніжки у неї худенькі як в копитного, а шия довга, голова стирчить вверх. Маю такий здогад, що то були дитинчати сайгака.

Прокинулись - дощ, готувати на примусі - не в кайф. То ж снідали в кафе із гучною назвою Байтерек. 

Почувши, що у нас мало грошей, дали нам подвійні порції і піалку абрикосового варення. Правда, заплатили ми все одно більше, ніж розраховували. Хоча на двох ситний сніданок за 35 гривень - цілком пристойно. Ще й у кафе, ще й у якому! Байтерек - це символ Астани, якщо ви забули. Він навіть на усіх купюрах місцевої валюти пристуній. А ще нам дали цілий чайник чаю. Правда, самого чаю там був всього один пакетик.


Усі навколо радять їхати в Жаркент - там стара дерев'яна мечеть. Ну щож, поїхали. І це було доленосне рішення! Завдяки йому ми познайомились із національністюю уйгури. Ми їхали вулицями дуже миловидного містечка, засадженого садами і тополями, і проїхали потрібний поворот. Жінка, яка нам пояснювала дорогу, запросила нас на чай. Так ми опинились в домі Тархата і Тоні (ім'я Тоні скорочене, справжнє - навряд би я запам'ятала).


Приєднались до нас і їхні донечки Ільміра і Руміля.


Вони розповідали нам багато цікавих національних особливостей. Наприклад, про шубат - напій із верблюжого молока. Його строго забороняють пити молодим жінкам, адже вважається, що якщо жінка вип'є шубат, чи з'їсть верблюжого молока, тоді вона буде вагітна не 9 місяців, а 12 - подібно до верблюдихи. Тож молоко верблюда тут п'ють лише чоловіки і жінки за 50.
А ще вони з гордістю говорили про чай - атканчай. Тут його п'ють виключно із сіллю. І на відміну від казахів, додають молоко не прямо перед подачею чаю, а безпосередньо під час приготування.
А потім нас пригостили дуже цікавою стравою, про яку ми і не чули. До вашої уваги "ашлянху": холодна страва, що складається із лапші борошняної, лапші крохмалевої, порізаного соломкою омлету, огірків, редьки. Також приправляється м'ясом, зеленню і спеціальним соусом. Страва подається холодною, але дуже гостра! 


Тоня і Тархат розповідали нам про своє життя в Казахстані, а ми розповідали дівчатам про свою подорож. Руміля розпитувала мене багато про Україну, які у нас міста, чи багато дерев, якою мовою говоримо. Дивувалась, що ми зустрічали іноземців і легко знаходили з ними спільну мову. 




До старої мечеті вирішили піти усі разом:)


Ось, як вона предстала перед нами.


А ось як воно виглядає всередині. На той момент далі проводилась реставрація.


Краса внутрішніх розписів просто вражає! Що мені подобається, що тут красу передали не блискотом золота, а майстерністю малюнків.





Здогадуєтесь, якої національності був архітектор?


Мечеть побудована за принципом конструктора - тут не використовувались цвяхи, балки і стіни просто кріпились одна за одну.



Мечеть оточена службовими приміщеннями. В одному із них організований музей із дуже цікавими експонатами.






А це - православна церква в Жаркенті. 


Ми повернулися за мотоциклом, а Тоня і Руміля уже рвали урюк нам в дорогу. Яка ж це смакота, друзі! Я так вдячна Тоні, ці вітамінни були нам так доречні!


Абдула, таксист, який нас підвозив до мечетей, витяг фотографію 75-го року із служби в армії. Він називав українців, із якими служив, і цьому списку не було кінця!:) Ми обіцяли передати привіт їм усім, тим більше, що як мінімум четверо - із Івано-Франківської області! 


Загальне фото. Ще раз хочемо дуже подякувати сім'ї Тархата і Тоні за гостинність і все, що для нас зробили. Сподіваємося, ми з вами будемо переписуватися і обов'язково побачимося ще!


Ми поїхали далі. Дорога попереду - через перевали. По черзі нагадували мені то Альпи, то пейзажі Хобіта! Неймовірна краса. Стало дуже холодно і важко дихати. А я й не знала, що в Казахстані є такі гори.




В горах особливо відчувалась масштабність територій. Ті одинокі будиночки, які траплялись, серед абсолютно безлюдних територій, тішили думкою, що ми не самі тут. Але ще більше нагадували, наскільки люди тут сильні і пристосовані до виживання.



Але отакі закинуті будівлі деколи створювали гнітючий настрій.


Але про це одразу забувалось, дивлячись на неймовірну красу казахстанської природи. Яка нас продовжувала дивувати на кожному кроці.


Аж ось ми приїхали із віддалених місць до міста Аягоз, в якому нам не радили зупинятися. Але зупинитися таки довелося, адже ми зустріли Діму Шликова, ураловода із Барнаула, з яким ми переписувались.


Вибачайте, хлопці і дівчата, що одразу вас не впізнали, адже на аватарках завжди тільки мотоцикли та й дороги:)



Зустріч була несподіваною, незапланованою, а тому ще цікавішою. Трохи поговорили, обмінялися туристичним досвідом. Ми то думали, що наш мотоцикл перевантажений...








Діма і його пасажири побачили хмару, що насувалась, і поспіхом зібрались.


А ми залишили їм частинку себе


Поїли морозива і поїхали назустріч хмарі, дивлячись їй прямо у вічі.

Заїхавши в центр міста, ми зустріли дуже цікавого чоловіка. Службовець місцевої військової частини, єдиний мотоцикліст на ціле містечко! Йому тут і поспілкуватись нема з ким, а він справжній мотоцикліст у душі!



На першому своєму мотоциклі, старенькому чопері, він розсікає дорогами східного Казахстану, а насправді мріє перебратись до Алма-Ати і стати стріт-рейсером! Ви би бачили, які фінти він витворяв на поганенькій дорозі, поки випроводжав нас за місто! 


Від щирого серця бажаємо військовому із Аягоза здійснення його відчайдушних мрій.


Ми поїхали далі і, хочете вірте, а хочете ні - бачили пеліканів! Ціла стая пеліканів пролетіла просто у нас над головами. От де-де, а в степах Казахстану я не сподівалася побачити пеліканів. 
Ми таки потрапили під невелички дощ, але ця веселка була того варта!


І вкінці кінців ми добралися до Семіпалатинська, або ж Семею. І тут ми - у дуже приязних і надійних руках, то ж про нас не переживайте. Але про це - вже наступного разу:).


2 коментарі: