вівторок, 6 серпня 2013 р.

Наша Монголія. Частина 1. Від кордону до Ховду

(ЮЛЯ)

18 липня пополудні в наших закордонних паспортах зявилась відмітка, про яку ми мріяли останніх півтора роки: Монголія! Так-так, ми перетнули цей кордон. Сказати чесно - це було непросто. Ще на російській стороні ми помітили, що це буде нелегко. По-перше, насторожило те, що на пропускному пункті ми побачили двох монголок, з якими спілкувалися ще години 3 назад перед кордоном. Ми вже думали, вони вже давно вдома, а вони ще сидять тут. Ну а потім ми побачили в чому причина: тут був цілковитий бардак! Іди в ті двері - ні, спочатку в ті - та ні, іди сюда. Постій тут в черзі, що немає форми. Повз тебе постійно протискатимуться люди, щоб піти першим. Потім вийди з приміщення, обійди навколо і зайди ще раз... Це було схоже на цирк і, здається, російські митники отримували від цього задоволення. На тому пропускному пункті заїжджало дуже багато могольських машин, що везли із Росії цілі вантажівки накупленого там краму. І знаєте, що? Їх примушували розвантажувати усі сумки і розкладати вмістиме. Це просто катастрофа! Я думала, це буде тривати вічність. Але вони таки зжалились над нами - туристів пропустили поза чергою і майже без огляду. Хух, півсправи зроблено.




Але попереду - монгольський кордон. А це просто театр абсурду. Зустріла нас там жіночка у білому комбінезоні. Зразу стало моторошно - який же тут буде огляд?! Виявляється, тут проходить дезінфекція. Мотоциклом треба заїхати у калюжу з якоюсь бурою рідиною, а от із цього будиночка жіночка тебе "обробить". Але ми ніяк не могли зрозуміти, як же це буде відбуватися. Жіночка чамкала жуйкою, щось кричала і багато махала руками. Зрозуміло було тільки "50 рублей" і що без цього вона нас далі не пропустить. Ну хто його зна... може, у них тут так заведено... Словом, ми повелися. Дали їй 50 рублів, вона у ту ж секунду, не питаючи, пшикнула із апарата на колесо коляски і повністю мене облила. В руках у мене був фотік, то ж жіночка ця, таких милозвучних українських компліментів, якими подякувала я їй, ще, мабуть, не чула. Але є добра новина - Дапіксе, фотік твій тепер продезінфікований, то ж ніякі болячки до нього не чіплятимуться!


Далі було заповнення усіляких бланків, штампи в паспорті... Я була дуже здивована, що жодна людина на митниці не знала ні російської, ні монгольської. Тут так багато туристів! Щодня - десятки. Невже ж їм завадило б розжитися на хоча б одного англомовного працівника? Усі написи навколо монгольською, ти ні прочитати не можеш, куди піти, ні сказати тобі ніхто не зможе. Добре, хоч бланки були англійською. Тож це пекло ми пройшли. Чех підрахував, що в сумі ми предявляли документи на 17 контролів. Трохи роздратовані ми таки вїжджаємо на територію омріяної Монголії. Одразу ж купуємо страховку і одразу ж маємо перший контакт із місцевими "розводилами" туристів - хлопці, що обмінюють валюту. Поки Петро і Павло купляли страховку, я мотоцикли берегла від їхніх рук: тут ніхто не соромиться чужого. Цікаво - підходять, торкаються, залізуть посидіти, кермо покрутять... якби мене там не було, мабуть, і поїхали б. То ж я їх, як мух відганяла, а вони таки розговорились. Один хвалився, що знає англійську, йому це треба, щоб з туристами спілкуватися. Я його англійською запитала, то ж який курс? На що він відповів "да!":). Це тепер я вже знаю, що коли монгол каже, що він знає англійську, то він знає п'ять слів: хеллоу, тен доларс, мані, туріст. Через кілька метрів зупинились для фото і нас миттєво обступили діти. Теж завжди ще здалеку кричать "хеллоу".


А це були перші юрти, які ми бачили, то ж ми фотографували майже кожну:).


Пейзажі нас просто вражали.


Кажуть, шлях вуід кордона до Ховда - найскладніший. Тут і славнозвісна гребінка, і дуже стрімкі перевали. Ми їхали на висоті 2100-2700 метрів над рівнем моря. Вершини навколо - до 4000 метрів. То ж і нам, і Дніпру, трохи бракувало повітря. Дійсно, долали ми цю ділянку довго і важко, але краса навколо була того варта.


Щойно ми проїхали найбільший перевал, зітхнули з полегшенням, розправили крила... як нам трапились туристи! Це були перші туристи в Монголії, ще й на мотоциклах, то ж ми були їм дуже раді!


Два мотоцикла (між іншим, хлопець із дівчиною за кермом!) і машина підтримки - дуже весела компанія із Польщі.


Ми не змогли знайти спільної мови, яку б знали усі, то ж це був перший випадок, коли усі ми, українці, чех і поляки спілкувалися на своїй рідній мові - і всі один одного розуміли.


Петро ділився своїм досвідом...


Поляки ділились - своїм. Це число, якщо не помиляюсь, - курс монгольських тугриків до долара.


Ми з поляками швидко знайшли спільну мову і спільні теми для розмов, тому подружились і вирішили ночувати разом. Ми прекрасно провели вечір, розповідали анекдоти кожен своєю мовою, співали пісень...


А зранку ми вирушили до містечка Олгій - місце, де можна було обміняти гроші, купити сім-карту і трошки продуктів.
Ось така... Монголія:)


Поляки нам сказали орієнтир, щоб знайти банк - за світлофором повернути ліворуч. А світлофор в цьому містечку один. Та ще й який! У нас була така думка, що монголи читають справа-наліво, але щоб і світлофори були такі...



Таки знайшли потрібне місце, зупинились. Я пішла в банк, а Петро - вдосконалював мотоцикл.


А поруч зупинилась група мотоциклістів-ендуристів із Барнаула.


Як бачите, навіть ендуро-мотоцикли в Монголії виходять з ладу. В Монголії усе ламається!



А це типовий монгольський байкер. Їх тут - тисячі. Здається, що кожен себе поважаючий монгол, що колись був неймовірно вмілим вершником, пересів на китайський мотоцикл. Вони розсікають цими "дорогами", як навіжені! Про шоломи тут, звісно, ніхто ніколи не чув. Але на дорогах тут дуже багато пилу, то ж голову все-таки прикривають. У кращому випадку - вдягають на себе будівельну каску і лікарську маску, як от оцей чоловяга. А зазвичай - просто обмотують голову якоюсь ганчіркою-хусткою і прорізають дірки для очей. Видовище - відлякуюче:).


Поки Петрик спілкувався із російськими та місцевими байкерами, я повернулася із банка... мільйонеркою!!! Ціла пачка грошей, купюрами по 10 000! Відчуття... хвилюючі:) На жаль, мільйонеркою я була лише до першого магазину, де за якусь упаковку цукерок заплатила 3000 тугриків...


Отож зробивши усі справи, ми направились далі, у напрямку Ховда.


На шляху - знову дезінфекція. Цього разу треба було просто потоптатися у ящику із вологим піском. І це, друзі, безкоштовно! Ну ще якби вони брали за це гроші, я би зрозуміла - розвів туриста, треба хоч для галочки, щоб він щось там зробив. Але безкоштовно - значить, вони дійсно свято вірять, що вологий пісок вб'є на наших черевиках усіх мікробів?! Ми навіть в якомусь бланку розписалися, що ми цю процедуру пройшли. Ех, знову цирк... Попросились із ними сфотографуватися напамять.


А це яки! Я так хотіла побачити їх вживу! Ось, маю тепер. Дуже красиві тварини. На жаль, полохливі, підібратися близько дуже важко.


І ми їхали далі. Тепер час розказати про монгольські дороги. Як кажуть туристи, доріг тут нема, тут напрямки. Оскільки в одну сторону паралельно ідуть 3-6 грунтовок, що час від часу перетинають одна одну. Тож вибирай будь-яку, хоч вибирати ні з чого, адже усі вони - в жахливому стані: величезні ями, і щонайгірше - "гребьонка". Бачили коли-небудь дорогу у вигляді пральної дошки? От-от, це воно. Їхати по такому повільно - нереально, усе розвалюється. На швидкості 60-70 - ти наче входиш в резонанс із хвильками "гребьонки" і просто відчуваєш невелику вібрацію. Але на швидкості 60-70 обїжджати усі ті ями на дорозі... на колясочнику дуже важко. А ще гірше себе почуваєш, коли поруч є асфальт. Так, зараз в Монголії дуже активно ведеться будівництво асфальтових доріг. Роблять дуже погано, асфальт десь сантиметра у три товщиною, то ж уже через кілька років про нього лише згадка. Але поки він свіжий, їхати - одне задоволення. Але недосяжне. Бо на ще незавершену дорогу - не пускають. Усюди - височенні насипи, або рови, щоб виїхати на асфальт було неможливо. Ну але українська винахідливість переможе будь-які насипи. І ми знайшли виїзд на асфальт... майже:) При виїзді на асфальт Петро трохи не розрахував із траєкторією і мотоцикл застряг між шаром асфальту і насипом каміння. Сів на пузо, вихлопну трубу... і ні туди, і ні сюди!



Добрих півтори години ми підкопували колесо, підставляли камінці, піднімали на домкраті... Довелось розвантажити усі речі, щоб облегшити мотоцикл. Ось де знадобилася б нам поміч Павла. Та він, більш проворніший, чкурнув геть і за нами вже не повертався. Я сподівалась, що поміч все-таки звідкись прийде. Та, на противагу тому, що кажуть усі туристи, монголи, що проїжджали поруч, не поспішали зупинятися. З одного боку, можливо, тому, що ми - на головній трасі і туристи, що поламались, тут не дивина. А з іншого - я давно перестала вірити мандрівникам. Наприклад, не розумію, чому їхні слова про такий обєктивний факт як наявність заправок, можуть настільки відрізнятися. Я розумію, що люди можуть по-різному відгукуватися про їжу чи місцевих мешканців - кожному ж не вгодиш. Ну але відстань від запраки до заправки по-іншому не порахуєш. Словом, скільки людей, стільки й думок. Твердо переконалась в тому, що судити можна тільки про те, що бачив на власні очі. Ну що ж, згаявши трохи часу, і таки попросивши допомоги у монголів, що проїжджали повз, ми витягли мотоцикл і поїхали далі.

Поволі почало збиратись на негоду. До речі, це - типова монгольська погода. Над тобою - сонце, а за сотню метрів -  гроза і блискавка. Тут ти бачиш навколо на десятки кілометрів і, посидівши, хвилин десять, спостерігаючи за небом, можеш побачити, як швидко збирається на дощ, в яку сторону він піде, захопить тебе, чи ні...


Дорога наша пролягала повз невеличкі озерця. Вода радувала наше око... спочатку. Дуже багато туристів розповідали нам, що в Монголії із водою, навіть на нашому маршруті, будуть проблеми. Що треба возити із собою великий запас. То ж озерам і рікам ми раділи... спочатку.


... а дощ нас таки зачепив. Ми доїхали до містечка Толдо уже під дощем, а дорога далі була просто під чорним небом! Так, сьогодні ми проїхали занадто мало, але ж навіщо їхати далі за таких умов... Ми вирішили дощ перечекати. Та ставити намет на мкору землю так не хотілося... Тож Петро постукав у двері першої-ліпшої юрти...



і за декілька хвилин ми уже сиділи в теплі за сімейним столом. Нас покликали на цай - це той обов'язковий мінімум, яким, за звичаєм, пригостити перехожого зобов'язаний кожен.



Чесно кажучи, порозумітися насправді було непросто. Раушан (дівчина у білій кофтині) - студентка Улан-Баторського університету, майбітній педагог - єдина в сім'ї, хто знала трооошечки російської мови. Це трошечки виявилось насправді надзвичайно малим, тож ми все одно спілкувались переважно жестами. Ми намагалися пояснити, звідки ми, навіщо сюди приїхали. Що хочемо подивитися, як вони живуть, раді будемо допомогти в господарстві тощо... Та розмова не надто клеїлась. Тоді ми загадали про нашу чарівну палочку - нашого друга Тегшее. Подзвонили йому і попросили пояснити за нас, хто ми і навіщо. В процесі розмови у батька сімейства посмішка ставала все ширшою і ширшою і я зрозуміла, що у нас все буде гаразд. Елемес сказав, що він дуже радий таким гостям, запрошує нас переночувати у їхній юрті і покаже нам усе, що нас зацікавить. І вмить - ми стали наче членами сім'ї.



Я показала нашу карту, Петро вручив усім подарунки. Мамі і батькові - ліхтарик і ніж, речі, потрібні в побуті, вони їм дуже зраділи. А дівчаткам і хлопцям - ковані сувеніри Василя Гудими, шкіряні сувеніри від Сергія Тригуби, і, звісно, прикраси, що для нас зробили учні – дорослі і діти – івано-франківської школи  хенд-мейду «Баобаб». Браслетики так зацікавили дівчат, вони із мамою сиділи і розглядали, як же це зроблено. Тож мені довелось провести своєрідний майстер-клас. Так що дякуючи "Баобабу", тепер браслети з бісеру вміють робити і в Монголії.

Ну а далі ми стали геть свої і почали розпитувати про все, що відбувалось навколо. Виявилось, що це монгольська сім'я, а казахська. На півночі і заході Монголії живуть переважно саме казахи. Та звичаї у них доволі схожі із монгольськими. Ось це, наприклад, - славнозвісні кізяки, якими палять тут грубку.


Далі ми всі разом пішли доїти корову. Це вони казали "корова". Насправді ж ці пухнасті створіння - яки. Я теж хотіла спробувати, але корівонька нікого, крім хазяйки, до себе не підпускала. Як вони в тій шерсті знаходять вим'я, для мене досі загадка:).


Потім ми пішли із дітьми погуляти до місцевих пам'ятників. Це погруддя місцевих героїв-батуїв. Звідти відкривався чудовий вид, і на наш сьогоднішній дім теж.




Я дивувалась, наскільки маленькі тут люди. Я не знаю точно їхнього віку, але пам'ятаєте, Раушан - студентка другого курсу. Я серед них почувалась Гулівером із далеких країв.


А це сестра Раушан. Здається, її звати Каукар. Вона завжди лізла у кадр, дуже любить фотографуватися:).


Ми повернулись до юрти, де чоловіки зайнялись своїми справами. У Елемеса господарство пристойне - є і джип, і мотоцикл, тож з Петром швидко знайшли спільну мову.



А дівчата із мамою взялись за готування вечері. На вечерю у нас була баранина та лапша.



А я роздивлялась навколо. Мені дуже подобається у юрті. Усе навколо застелено дуже гарними килимками із вовни. Усе натуральне, приємне на дотик, тепле і дуже красиве. В цій юрті було надзвичайно затишно, чисто, спокійно, дуже по-сімейному.



Далі ми вечеряли. Їли баранину, лапшу... усе було доволі смачно. А на кінець нам дали попити кипир - домашній йогурт. Лягли спати ми просто на підлогу. Я думала, що буде холодно, але нам постелили дуже товсті вовняні килимки. Запаковуючись у свої спальники, довели до реготу цілу сім'ю і всі дружно заснули. Наступного ранку ми зібрались, поснідали із сім'єю і зробили спільне фото. Ми були дуже здивовані, коли батько і Раушан винесли нам подарунки! Петру - тюбетейку, а мені - розшитий гаманець. Я була така розчулена, що попросила адресу, написати їм листа. На що Раушан сказала, що адреси у них немає, пошту в юрти ніхто не носить. Ну що ж, я сподіваюсь, що зможу знайти Раушан через Улан-Баторський університет:).


То ж ми запитали дорогу далі і рушили вперед. Напрямок, що нам показав Елемес, як нам здавалось, відрізнявся від того, що ми бачили на знаку. То ж перших туристів, що нам зустрілись, ми зупинили, щоб перепитати шлях. Цю люди поважного віку із Франції та Німеччини запевнили нас, що їдемо правильно. А ще серед їхніх слів промайнуло щось типу "нам довелось переїжджати річку глибиною у колесо... цих десять днів йшли дощі". Але я чомусь не взяла це особливо до уваги.


І нічого страшного, бо вже через кілометр-два ми побачили усе на власні очі. Іде дорога і її перетинає ріка. Невелика, але дно кам'янисте і завантаженому 640-кілограмовому Дніпру вона дається важко. Поруч стояв молодий чоловік із орлом, що заробляє на фотографіях і мотоцикл трохи підштовхнув. Щиро йому подякували, на що у відповідь почули - дай долар. Опа, як цікаво. Вибач, дядьку... бідні українці, нема у нас долярів. Ми поїхали далі і заїхали... у наше особисте монгольське пекло. Невелика долина, оточена горами, десь 10 кілометрів в діаметрі. І нам її треба перетнути по діагоналі. Всього-навсього. Але є одне "але". Вздовж і впоперек її перетинають річечки. Усюди вода - річки, озера, вода просто стоїть у траві. Спершу Петро намагався воду обїжджати. Потім побачив, що перетинати ріки все одно доведеться, тож шукав просто легші місця. І все одно броди давались нам важко. Щоб витягнути мотоцикл із води, доводилось його повністю розвантажувати, а потім збирати речі заново. І так по 3 рази протягом двох годин. Мене кидало, то в сльози...


...то в сміх. Зате саме в той день у мене зявились найкращі фото в моєму житті! Бідний же мій костюмчик від agvsport. А я ж так його люблю!!!


Блукали ми так цілий день, вкінці-кінців застрягли остаточно... у в'язкому, затягуючому болоті. Більш як половина заднього колеса була у рідкій жижі і витягнути мотоцикл здавалось неможливим. Тут розвантажуванням речей не обійшлося. Довелось знімати з мотоцикла цілу коляску. Тож бачите зараз унікальний кадр - Дніпро в гордій самотності.


Провозилися із цим довго, уже почало темніти. Тож щойно витягли мотоцикл із болота, тут таки ж заночували. Не те, щоб ми були у відчаї, але що робити завтра - ми не знали. Як це проїхати завтра, якщо ми витратили сьогодні цілий день і не просунулись ні на кілометр?! Сподіваємось, ранок додасть нам нових сил.

Наступного дня ми вирішили таки повернутися назад. Хто зна, можливо, Елемес порадив нам якусь коротку дорогу, а десь поруч іде центральна, без бродів? Петро ще й щось там покрутив у мотоциклі, замінив котушку запалювання і Дніпро почав себе краще почувати, нам це додало оптимізму. Та в першій же машині, яку ми зупинили, нас розчарували - іншої дороги немає, треба перетнути цю долину. Просто тримайтесь головної дороги. Усі броди важко, але переїхати можна. Хм... що ж робити, їдемо. Тримаємось головної дороги. Але таки перед нами ріка, яку вже з досвіду знаємо, самі не переїдемо. На щастя, позаду - вантажівка. Із неї вискакує чоловік, нічого не кажучи, роззувається і допомагає нам переїхати на той бік. Ой, баярла вам величезне! А будуть ще ріки? Будуть! Ех, що ж робити. Їдемо далі. Знову перед нами таки широка ріка із великою течією, тут уже не перештовхаєш. Вантажівка проїжджає повз, а біля нас зупиняється УАЗ-буханка і виходить казах (як потім виявилось), що говорить англійською. Ура, зможемо домовитись. Перетягнути вас? Нема проблем! І за мить ми вже на тому боці. На радощах Петро вручає в знак подяки коньяк, сувенір. Казах радо приймає, а потім каже: тен доларс. Що?! Кх, кх... ми, звичайно, дуже вдячні, що би ми без нього робили, але 10 баксів, після того, як від щирого серця дали подарунки? Ми не знаємо, що казати, а казах не губиться: там далі ще будуть ріки, я вас всюди перетягну. Дай тен доларс! Згадуючи вчорашній день і думаючи про "ще ріки", ми таки думаємо, що це невелика ціна за те, що б дістатися до Ховда. Ну та гаразд, ось тобі 10 баксів. Я сідаю у їхню машину, щоб наші гроші не поїхали бозна-куди і ми їдемо далі. Проїжджаємо 10 кілометрів - сухо, жодної річки, проїжджаємо 50 кілометрів - ні калюжки, а де є ріка - там є і міст. Ось значить, який ти турботливий? Мене ця ситуація виводила із себе. Навіщо отак брехати? Чого я маю їхати в цій смердючій бляшанці і слухати їхнє гидке радіо (до речі, російську попсу, яку співають по-монгольськи!), якщо могла би насолоджуватись краєвидами у рідній колясці Дніпра?



Тільки я це подумала, як на шляху нашому таки з'явилась ріка. Наш "друг" зупинився, закотив штани і демонтративно почав переходити воду, яка сягала йому аж стегон. А-я-яй, казав він, "кар - ноу проблем, мотоцикл - проблем". Та ми й самі бачили, що для нас це проблема. Але ж давай, перетягуй, ми ж тобі заплатили. Тут він чомусь забув англійську і почав малювати щось на піску. Каже, є ця дорога, якою я можу проїхати, а ви ні. А є інша дорога - там можна проїхати, але це зайвих 30-40 кілометрів, мені це невигідно. Тому давай ще 30 баксів. Тут я просто озвіріла. Кажу, ми ж тобі заплатили, домовились, що за ці гроші ти везеш нас до Ховду. А він: та ні, то тільки за одну ріку ви заплатили. Ми з Петром тут перейшли на милозвучну українську, але він, мабуть, по інтонаціях здогадався, що ми маємо на увазі і сказав: добре, добре, їдемо далі, безкоштовно. І поїхав тою об'їзною дорогою. Виявилось, гак там від сили один кілометр, бо вже через 500 метрів був новий бетонний міст. Я їхала далі в їхній машині і так бажала процвітання бізнеса цьому казаху, що він до кінця життя буде забезпечений, це точно. Десь кілометрів через 30 Петро зник з обрію. Відстав, бо казах на УАЗі їхав, ніби на змаганнях із раллі. Я кажу: зупиняй, будемо Петра чекати. А казах каже: ой, я спішу, мені ніколи, давай вилазь, чекай його сама в степу. О-хо, його щастя, що він української не розуміє. Я йому сказала, все, що я про нього думаю. І, звичайно, із машини - ні ногою. Казахи злились, дратувались.... але що пороблять. Петра ми таки дочекались разом і тоді вже розпрощались із ними, надовго і далеко. Забігаючи наперед скажу, що вони ще мали наглість нам дзвонити і питати, чи не потрібна нам якась допомога?! Отаке-от нам трапилось. Тож, дорогі, вчіться на наших помилках. Будьте завжди на сторозі:).

Далі цілком благополучно ми дісталися до Ховду. Ура, цивілізація! В Монголії кожне містечко для нас було великою радістю!



Тут і хороша заправка, і люди привітні, і Урали навіть є, а значить, якщо раптом якась поломка - то можна буде поремонтуватися. Словом, не пропадемо!


Ось цей, єдиний урал в Ховді нам трапився на заправці. Його водій і пасажири дуже дивувались, як ми змогли сюди добратися на нашому мотоциклі.


В Ховді ми зайшли до кафешки, "зоогийн газаар", як тут кажуть. І знову - мовний барєр. Меню лише на монгольському, крім "цай" і "котлет" нічого не зрозуміло. Щоб не замовити якихось тарганів, попросили те, що було у інших клієнтів. От такий гуляш із купою м'яса - близько 25 гривень. Дорожче, ніж ми очікували. Але все-таки непогано.


В Ховді нас чекала ще одна приємна несподіванка. Шукаючи інтернет, ми надибали на нашого Павла! Він тут уже другий день, живе у готелі, відпочиває. Як він казав, коли ми відстали, він чекав нас декілька годин, трохи повертався за нами, але так і не знайшов. Сподіваючись, що ми таки обігнали його по якійсь із паралельних доріг, поїхав далі. В Ховді він уже другий день жив у готелі. До речі, готель тут коштує 30 доларів за ніч у доволі великому номері із двоспальним ліжком, диваном і телевізором... і холодною водою. Була там гаряча, але дуже ненадовго. Ми підселились в номер до Павла за третину ціни, бо дуже хотіли нормально помитися, випрати речі і відпочити, після наших болотяних пригод два дні назад. Вперше в нашій мандрівці зупинились в готелі. Мені чомусь здається, що і востаннє:).


А зранку, 22 липня ми усі разом вирушили далі. Попереду - 400 кілометрів до Алтаю і ми планували доїхати до нього за два дні... Чи доїхали? Чекайте наступний пост!

4 коментарі:

  1. Ура, все не міг добратися до вашого блогу, але вже тиждень в перервах читаю і таки добрався до теперішнього)
    Цікавенько, заздою вам доброю білою заздрістю)молодці!
    ...монголи, хоч оцими "дай долар" схожі на індусів, але у них там, дивлюсь, красотень...теж мрію опинитися в такій юрті)
    удачі вам! Тепер буду слідкувати в нормальному часі)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Мітяюшка, це відносно нормальний час. Бо ми вже в Улан-Уде, а оце досі пишемо про Монголію. Надолужуємо, бо там з нетом було дуже важко, та і не до нету було:). Про індусів - точно, Петро завжди згадував розповіді друзів про індуських дітей, таке саме... (Юля)

      Видалити
    2. ну я розумію прекрасно, що у вас там трохи затримується, я б якщо отакот їхав, народ взагалі про все це прочитав би через півроку після того як я повернувся б додому)так що я в захваті, що ви там ще і встигаєте писати і викладати!)

      Тримайтеся тама, я вас лЮблю!)..і вітаннячка від Шашуні і Назара!

      Видалити
  2. Доречі в Африці тоже чим ближче до туристичних районів ти більша різниця в людях, де купа туристів в тобі бачать гаманець і намагаються либим способом видурити гроші, біжуть в кадр, а потім вимагають грощі бо ти його фоткав, або каже я тобі дорогу покажу. або проведу дешевше... і тд,.. а ще є таке дуже наглій кажуть Give me my money (дай мені мої гроші) це такі що вважають що ти білий і ти вже йому винен, звісно крім 3х поверхогового мату на 3-4х мовах вони нічого не отримують... другий варіант дай мені троха грошей на їду... 3й вид людей які допомагають але гроші не просять, але зачасту їх допомога така цінна що гріх не заплатити, і 4й вид людей які просто допомагають і не потребують грошей) отаких одинці, але вони завжди попадаються в подорожі)))
    Удачі Вам Друзі)
    Юля пісню свою на байкпост кидай)) вона на мільйон баксів хіт)) я плакав тут від сміху) але згадую як в мене кришу рвало посеред джунглів то думаю це ще в тебе квіточки)))

    ВідповістиВидалити