Про дела днепровые

(Петро)

Привет, друзья! Сейчас мы находимся в столице Казахстана - городе Астана! Конечно, приключений случилось много, по-этому пост о путешествии еще пока готовится. Наперед можем только сказать, что все у нас хорошо, происшествия только приятные! Да и что мы все о себе, да о себе?! Давно пора рассказать о нашем Днепре. Так что далее читайте о состоянии нашего верного коня!

Итак несколько слов о том как все-таки чувствует себя Днепр 11 с коляской после старта на маршрут длинной  20000 км.

Выехали мы с ивано-Франковска (Украина) и сейчас находимся в городе Астана (Казахстан). Сегодня 21-е июня и мы уже 18 дней в пути. На сегодняшний день мы проехали 4200 км.

Во время старта и в первые несколько сот километров шла еще обкатка мотоцикла . После его капитального ремонта я решил, что нагрузки при движении на подъем или спуск надо сводить к минимуму. Что это значит? Это когда мотоциклу во время езды независимо от качества дорожного полотна даешь скорость не более 80-ти км в час. Во время такого щадящего режима и расход бензина не очень большой около 7-9 литров на сотню и нагрузка на трансмиссионные части тоесть мост и коробку будет правильной и cохранит их  работоспособный ресурс. Ну и самое главное это получать удовольствие от езды и ловить самые яркие моменты в пути.

Вопрос по запчастям и инструменту был решен не сразу. Почти каждый день мысли менялись и в сознании возникали разные образы тех составляющих этих двух наборов которые должны стать моими друзьями на четыре месяца. И вот здесь вам представляю те инструменты и запчасти, которые находятся со мной каждый день в пути и готовы помочь в любой трудный момент.

 Тут весь набор инструментов, которым я могу разобрать и собрать мой мотоцикл.

Привет из Казакстан Республикасы!!!

Друзья, привет! Пишем на русском, потому что в Казахстане, а раскладки украинской в интернет-клубах никогда не видели! :)

Да-да, мы в Казахстане!!!

У нас все отлично, у Днепра начались меееелкие-мелкие, но как бы поломочки. Но не беспокойтесь, Петр все чинит прямо на ходу! :) (ну ладно, не на ходу, но практически моментально). Там такое... гайка открутилась, спица лопнула. Расскажем вам обо всем как только будет доступ к компьютеру и интернету надолго.

Границу с Казахстаном прошли очень легко, страховку купили, все отлично. Люди тут интересные, любопытные, всегда интересуются откуда, а когда слышат "Украина" - широко улыбаются :). Правда, знают об ситуации в Украине с российских каналов, по-этому информация искаженная... понимаете, в какую сторону. Переубеждать сложно, да и не хочется в споры лезть. Мы обычно дипломатично переводим разговор с политики на социокультурные ценности, обычаи - и тут уже все становятся братьями и сестрами :).

Сейчас мы в Актобе (Актюбинск по-русски), далее двигаемся на Костанай, а затем - Астану. Пока смотреть было нечего. Степь да степь кругом... хотя... все-таки одну удивительную вещь мы в степи таки заметили. Так что ждите наших следующих постов обязательно! В столице, Астане мы точно остановимся на несколько дней. Но с радостью встретимся с друзьями в Костанае, так что если что - пишите!

ЗМІ про нас

А ви бачили, бачили?! Ну ви, мабуть, давно бачили, а ми тільки сьогодні натрапила на відео із нашого відїзду!


До речі, може, хто не помітив, у нас на блозі є розділ "ЗМІ про нас". Ми там збираємо усі згадки про нас у засобах масової інформації. Будемо раді, якщо в коментарях нам із цим допоможете! Бо відео із київської прес-конференції ми так і не бачили.

10 червня. Дорогою на Саратов

(ЮЛЯ - нотатки із паперового щоденника)

10:30

Попрощалися із Мариноюю у Воронєжі і поїхалі далі в сторону Саратова. Із траси звернули в село 2-й лиман, щоб купити хліба. Вирішили ще попросити картоплі. А пані Наталя виявилась ще й місцевим пекарем. Дала овочі і пахучий хліб із родзинками. Дізнались майже усе один про одного:). Дочку її звати Юлею, сама, здається, із Тамертау, а в Івано-Франківську у неї колись була тітка.

12:40

 Містечко Анна. Дуже красивий храм, зупиняємось, щоб сфотографуватися.

Місцеві чоловіки дивляться, як я налаштовую автоспуск в фотоапараті і бігаю в кадр, і регочуть з нас. А потім підійшли поговорити.

Дорога на Воронєж

(ЮЛЯ - нотатки із паперового щоденника)

9 червня

Ночували ми у лісопосадці за селом через 40 км після Бєлгорода. Були дуже змучені, тому дозволили собі поспати. Виїхали пізно, десь о 13:30 за місцевим часом. Ги, «за місцевим часом». Починаються зміни часових поясів і поки що нам це не на руку. А я, здається, загубила свій годинник. Сумно, я його ношу уже 10-ий рік. Із втрат, до речі, ще поломка об’єктива нашого малого фотоапарата. Тепер на нього можна знімати тільки ось такі красиві кадри:

 Хто не впізнав, це - Петро!

Тому тепер відео знімаємо тільки на гоу-прошку. Треба намутити десь мікрофон, бо штатний мікрофон дає багато шуму, а витягувати щоразу мікрофон із шолома - не надто хороша ідея. Дуже хочеться потрапити в місто і залишитись у когось наніч у Воронежі і вирішити усі справи, адже ми досі не налаштували собі мобільний зв'язок. Лайф запропонував роумінг – 18 грн/хв – нічого собі.

А ще я постійно сплю у колясці :). Чи виспалась, чи ні, сиджу, починаю про щось думати і плавно відрубуюсь. Прокидаюсь, коли Петро гальмує, повертає, ну або будить мене :). Не те, щоб зараз я щось пропускала цікавого в дорозі… але все одно, звичка погана. Хоча, думаю, в Монголії я дуже скучатиму за можливістю поспати в дорозі :).

Про перетин кордону й типаж дівчат у глубинках

(ЮЛЯ - нотатки із паперового щоденника)

8 червня 2013 року.

Ми на митниці. Уже півтори години. Знудилась настільки, що пишу щоденник! Навіть тут нас впізнають. Це, звісно, абсолютно не допомагає у проходженні митниці, але приємно:). Підслуховую чужі проблеми. Власник фури відправив водія з машиною і товаром без усіх потрібних документів. Дядечко з печаткою грозиться адміністративним протоколом і конфіскацією товару. Вєсєлуха! А що, класно на митниці працювати, кожен день нові люди, деколи якісь цікаві туристи, як ми.

Дивно, що тут нема «золушек з начосом». Так я називаю дамочок, які працюють в придорожніх кафе на великих трасах. В кожному (!) кафе є «золушка з начосом». Це така собі дуже причепурена місцева красуня ЗАВЖДИ із яскравим «вечірнім» (ну якщо це в селі можна так назвати) макіяжем, обов’язково з бльосточками, обов’язково з перламутром. У них може бути такий ще совєцький фартушок і очіпок на голові, яких вже років 30 ніде не побачиш. Я сама тільки в фільмах таке бачила. Але це опціонально. А обов’язково – начос! Зачіска, яка викладувалась явно годинами, волосинка до волосинки і тонни лаку! Звісно з бльостками. Усім своїм виглядом і поведінкою дама із начосом каже: «я золушка і я хочу, щоб мене звідси забрав принц». Вона така хохотушка, щебече із покупцями, все про всіх знає. Але така тільки із місцевими. При спілкуванні з проїжджими і явно цікавими людьми золушка з начосом раптом включає «пелену таємничості». Вона наче і щебече з тобою, але вже з таким блиском в очах і такою ноткою в інтонаціях, що попри її слова розумієш: «бачиш, яка я класна?! Забери мене з собою, ще й не таке побачиш. Ти ж розумієш що ця глуш не для мене, я створена для високого почуття».

Шкода, ще жодного разу не довелося таких красунь зазняти. Але я впевнена, що в Росії вони такі самі , тож нагода ще буде. А чому я впевнена? А тому, що полушки з начосом красуються тут навіть на банках Жигулівського пива! 

До речі, наше перше російське святкове пиво:)

Звісно вона тут трохи гламурніша, ніж насправді. Ну звісно, на етикетці ж, пива ж, Жигулівського ж!

Але я говорила про митницю. Так от, дивно, що на митниці немає золушек з начосом. І дивно що пройшло у нас все легко. Не питали нас ані про сало ані про алкоголь Не глянули навіть на гітару, хоча під неї запросто можна було б якийсь кулемет замаскувати. Тільки от всі мотоциклісти розказують, що на двох колесах – без черги.  Як це могло б виглядати, я щось не можу собі уявити. Трохи довго все відбувалось, але просто і невимушено. Спочатку дійсно був навіть трохи мандраж, чи таки нічого не забули, було усвідомлення  того, що ось, ми покидаємо територію України. А потім ті всі формальності, бланки…. І воно і забулося все. Якби не штами в паспорті (перший!), то й не подумала б, що я в іншій країні. 

Так я пила чай зранку на балконі у Харкові.

А так п'ю каву на заправці у Бєлгородській області.

 Перше фото на території Росії.

А тут була наша перша ночівля в Росії. Хіба щось змінилося? :)

Ландшафти поки особливо не змінилися. І люди ніби такі самі. Тільки от російською красивіше говорять.

До речі, ми з Петром подумали, що ми повинні презентувати українців як інтелігентних і розумних людей. Тому із місцевим населенням будемо говорити російською (чистою, наскільки нам це вдаватиметься), а між собою (і так, щоб усі співрозмовники чули) – українською. Так ми і широту кругозору продемонструємо і дамо росіянам можливість оцінити чисту українську мову. Не той суржик чи діалект, яким розмовляють заробітчани, і не той говір, яким послуговуються українці, що переїхали сюди і самі вже мови давним-давно не чули. А літературною українською мовою. 

Цікаво, як реагуватимуть!?